Період публікації:

від

до

Категорія:

«Сьогодні Україна та світ відзначають»: інформаційний щоденник Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки

Опубліковано: Субота, 18 березня 2017 

min
max

18.03 – 113 років від дня народження Марка Миколайовича Вороного (1904-1937). 

Український поет, перекладач, дитячий поет.

Народився Марко Вороний 18 березня 1904 року. Мати – столбова дворянка, дочка автора слів «Ще не вмерла Україна» Миколи Андрійовича Вербицького – Віра. Батько – отаман тогочасного українського письменництва – Микола Вороний. Хрещеним батьком Марка був батьків побратим Михайло Коцюбинський. За пропозицією діда назвали його в честь друга-наставника діда – Афанасія Марковича, який «Українські оповідання» підписав родовим псевдо «Марко Вовчок».

Тяжке й гірке життя прожив Маркович. Ще гірше випало названому на його честь Марку. Уже через кілька днів після хрестин батьки розлучилися. Щоправда, Микола Андрійович добився права бачити сина. Мало того, коли Вороний залишав чергову квартиру, відбуваючи у відрядження, свої речі він переносив до Вербицьких і жив у них, поки не знаходили нової квартири. Одна з таких ночівель закінчилась тим, що у 1908 році Віра народила ще одного сина – Дмитра. Та ріс він не Вороним, а Вербицьким...

Жили вони в садибі Вербицьких. Жили дружно. Дідусь із бабусею, їх незаміжня дочка Ольга та сімейство Федора Миколайовича – сестри Марка Талюся та Муся й брат Дмитро. Микола Миколайович Вербицький-Антіох одружився та жив окремо, але його дочка Ната, а згодом і друга дочка Ірина, фактично росли теж у Вербицьких. Уже в 6 років бабуся Катерина по Шевченковому „Букварю” навчила Марка читати. Свого хрещеника регулярно відвідував Михайло Коцюбинський з почтом своїх літгуртківців. Був там і вічно переляканий худезно-довжелезний Павлусь Тичина і на потіху малого Марка завивав, неначе псалми свої вірші. Та куди було його віршам до співучих рядків Талюсіної ровесниці Ладі Могилянської. Вона, а не Тичина була для нього з раннього дитинства взірцем поезії. У 1914 році переїхали в Чернігів із Варшави. Юркови стали частими гостями Вербицьких. Була в них дочка, Ольга, ровесниця Марка та Син Ігор, на два роки старший. Марко й Ігор здружились. На свій день народження у 1915 році Марко, разом з сестрами Талюсею, Натою та Мусею і молодшим братом Дмитром випустили сімейний журнал, який ілюструвала Муся. Уже помер хрещеник, тому журнал поніс на рецензію до художника-поета Михайла Жука, який прийняв у Коцюбинського літгурток. Після цього вся молодь Вербицьких стала членами цього гуртка, а разом з ними і Ігор Юрков. Зіркою гуртка була краща подруга Талюсі Лада Могилянська. У гімназійному альбомчику Талюсі тих днів зберігся її віршик, який закінчується словами „ Десь там кінчається небо і починаюся я”. На все життя сестри Вербицькі запам’ятали її вірша: «Щоденно тануть голубi простори. Щодня все бiльш замріяна печаль. Дерева обнялись — i хтось смертельно хворий дістав в останній раз бурштини i кораль. Ти не моя, ти тільки осінь, осінь. Не хочу я твоєї глибини. Нехай ранками скам’янілі роси розкажуть пошепки мої мрійливі сни»...

Спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і закінчилось. А потім їх світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот. У відповідь в Києві створили УНР , а на Галичині ЗУНР. Вони об’єднались і до Чернігова приперлись львівські січовики. Розмовляли вони галицькою говіркою, так не схожою на чернігівсько-полтавський діалект. Ще й вимагали, щоб всі так говорили й писали. Вони настільки остогиділи міщанам, що ті раділи, коли до міста підступили загони їх земляків Миколи Щорса та Юрка Коцюбинського. Знали б вони, що їх чекає. Замість Юрка, в Чернігів, вирізавши під Крутами нечисленний загін хлопчаків-гімназистів влетіла «залізна дивізія» Муравйова. Почались грабунки. Почалось нищення «гнилої інтелігенції». Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку

Майже рік косила Чернігів червона чума. Та на початку жовтня 1919 року у Чернігів увійшов офіцерський батальйон генерала Драгомирова. У його обозі їхав тяжко поранений при Льодовому поході Лавра Корнилова штабс-капітан Микола Миколайович Вербицький. Його комісували за станом здоров’я. На місце вуйка став Олександр Вербицький, якому виповнилось 20. Добровольцями в Білу Гвардію записались і Ігор Юрков з Марком Вороним. Їх зразу ж направили на військове навчання до Катеринодару. А там виявилось, що Маркові немає 16. Дали хлопцю місячне утримання, гроші на одяг та дорогу й порадили добиратись через фронти додому. Та Марко лишився у Катеринодарі у Григорія Вербицького, відомого земського лікаря.

Тільки у 1920 Марко повернувся в Чернігів. Та це вже було чуже, вороже місто. Друзі були вбиті, або далеко. Юрков вже воював на боці червоних з басмачами в Туркестані. Михайло Жук виїхав. Лада вийшла заміж і сховалась в своїй сім’ї. Ледь-ледь за допомогою залишків гуртка Жука влаштувався вантажником у річковому порту. Сім’ю Вербицьких ущільнили, підселивши п’яницю - чоботаря та механіка з Млина. Рідний дім став чужим...

1923 року повернувся з Туркестану Ігор Юрков. Він влаштувався в «Пролетарську правду» в Києві. У цей же час Микола Вороний переїхав з Варшави до Львова. У Марка з’явилась можливість пересилати батькові звісточки та давати вірші для друку. Юрков теж друкує його вірші у «Пролетарській правді». При цій газеті він створює літературне об’єднання, для якого Марко придумав назву «Майна». Серед поетів, які входили в це об’єднання був і відомий у майбутньому радянський поет Микола Ушаков...

У 1926 році Микола Вороний прийняв пропозицію Радянської влади й повернувся в Україну. Оселився він спочатку в Харкові й очолив музичну частину оперного театру. Марко з задоволенням кинув Чернігів і переїхав до батька. Харків здався йому настільки романтичним, що в його віршах «трамваї сині линуть в вирій»... Батько допомагає йому вступити в інститут Нарпросвіти, дає змогу підробляти в театрі. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, та їм далеко було до київського друга сім’ї Вербицьких – Рильського...

Микола Вороний добився, щоб його перевели в Київ. Тут йому виділили шикарну квартиру (вул. Львівська 16). Марко, вперше в житті отримав тут окрему кімнату. У цей час Київська громада вирішила помпезно відсвяткувати 35-річний ювілей літературної діяльності Вороного. Йому шлють вітальні листи з усієї України. Пишуть вірші–поздоровлення Рильський, Бажан, Тичина, Дмитро Тась (брат Могилянської) і ще десяток менш відомих поетів. Видають стотисячним накладом грубезну книгу його вибраного «Поезія» (1929), гонорар від якої робить його багатієм. Муся пише: Я тоді вчилась в художньому. Жила в квартирі на горищі по вул. Львівській 14. У нас на горищі завжди було багатолюдно, а мені потрібно було вчитись. Мені Марк дав ключа то ж я спокійно приходила до Марка, відкривала двері і займалась у нього…»

Батько допомагає Марку вступити на режисерський факультет Музично-драматичного інституту ім. Лисенка й перевестись із Харківського до Київського інституту КомНарПросу. Він навіть влаштовує його на кіностудію, де Марко дублює фільми з російської на українську.

Хоч Марко почав друкуватись в «Пролетарській правді» ще з 1923 («Лягає тінню довгий вечір») і до 1926 року було надруковано кілька десятків його віршів, та після приїзду батька публікації доходять до сотні. Поступивши в Музично-драматичний інститут він в якості курсової пише на мотив старовинної німецької матроської пісні:

Родились ми робити з казки дійсність

Долати простір і скоряти час.

І окрім рук у нас вже крила міцні

А окрім серця є мотор у нас

Все вище, і вище, і вище

Прямуємо лет наших птиць

І в кожнім моторі їх дише

Безпека і спокій границь!

Згодом цю пісню переробили у нас Павло Герман з Юлієм Хайтом в офіційний Гімн сталінських авіаторів, а германський студент Хорст Вексель зробить з них фашистський гімн Люфтваффе. Трохи пізніше він пише « физкультурную шутейную». «Щоб до старості ти був, наче змолоду, наче змолоду, наче змолоду, не лякайся ні жари, ані холоду, ані холоду, закаляйся, як сталь!» Цю пісню переробив вже Лєбєдєв-Кумач і вона увійшла в фільм «Вратарь».

Переробляли ці пісні тому, що вони стали народними, а їх автор Марко вже давно їв баланду на Соловках...

Перший тривожний дзвінок долі пролунав ще в 1929 році, коли за участь у «Союзі визволення селян» заарештували Мусю, разом з подругами – Галею Левицькою та Ладою Могилянською, у яких знайшли листівки проти колективізації. Заарештували тоді 140 чернігівців і всім впаяли десятку концтаборів. Марко переключається на дитячі книжки і багатотисячним накладом у 1930 виходять «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок». Щоб показати, що він став свідомим будівником комунізму, за порадою Бажана і Рильського, Марко видає збірку віршів «Форвард» (1932),

Та написане без душі, викликає зворотній ефект. 23.03.1932, в «Літературній газеті» парт сексот Микола Шеремет (1906-1986) поздоровляє його з днем народження статтею «Створимо бойову більшовицьку лірику», в якій пише:... поруч з відвертою контрреволюційною вилазкою таких поетів, як Фомін, до радянської літератури приносять свій ворожий крам, старанно маскуючись та пристосовуючись, типово буржуазні поети, наприклад, Марко Вороний («Форвард»)для якого наша класова боротьба є не що інше, як гра в футбол, а всесвіт - площадка для гри: «Виходить Жовтнева команда, бутси втискають в пісок». Класовій боротьбі, ліквідації ворожих класів Марко Вороний протиставляє «вічно-живі» закони боротьби старості з молодістю, тобто біологією підміняє класову боротьбу: « Наша молодість – м’язи добрі. Тривалі нерви і здоровий апетит». Цим насмішкам класового ворога над героїчною боротьбою пролетарської революції треба покласти край, викриваючи й жорстоко б’ючи знахабнілу буржуазну молодь, що маскуючись пролазить інколи до літератури!...».

За порадою друзів і з допомогою батька, Марко в 1933 році переїжджає до Москви і влаштовується в журнал «Наши достижения». Та от вбивають Кірова. Над країною спускається ніч червоного терору. Навесні 1934 року приходять за Миколою Вороним. Класик радянської української літератури Іван Ле пише 28.03.1934: « Микола Вороний.... Святкував при Петлюрі свій ювілей і випивав з Петлюрою: «Гетьман української поезії з гетьманом української армії2! ...Син його Марко чомусь виїхав до Москви й там працює в журналі 2Наши достижения». Гадаю, що це є демонстрація перед громадськістю: дивіться, мовляв, як нам, українцям, тяжко на Україні. Мусимо свою культуру кидати й працювати на руську. І безперечно, Марко зробив це з найближчої і батьківської поради. Марко перетяг до Москви і Антоненка-Давидовича (теж прихований фашист)».

Друзів Миколи Вороного вже розстріляли. Йому ж дали три роки таборів, які по дзвінку з Москви, замінили на 3 роки заслання. Дізнавшись про батькове нещастя Марко звільняється з редакції та їде в Київ, щоб разом з ним вже поїхати до столиці - Харкова і там добитись перегляду справи. У Харкові справу переглянули і постановили вислати Вороного до села Вороне (тепер Новоукраїнка) Одеської області. Та через кілька днів прийшли молодики в шкірянках і забрали Миколу. Цілих 5 місяців Марко не знав, де він і що з ним. А на день народження 19.03.1935 взяли і Марка. НКВД фабрикувало справу про терористичну організацію „ Всеукраїнський центральний блок”. Заарештований за цією справою одночасно з Марком, педагог Леонід Міцкевич писав до Верховного Суду УРСР 19.07.1956: «Від мене вимагали, щоб я оббрехав себе та інших, нібито я належав до «Терористичної організації», на чолі якої стояв Максим Рильський...Я твердо вирішив померти, але не підписувати жахливої брехні на себе та інших...Я на суді винним себе не визнав, як не визнав себе і Лебідь А. Д. Решта визнали себе винними, але коли ставились питання конкретно, то нічого конкретно сказано не було... Мені зараз зрозумілий процес суду. Це була ставка на знищення української інтелігенції...».

Заарештований зі цією ж справою Антоненко-Давидович звертаючись 15.08.1955 до військового Прокурора СРСР пише: «Следователь Проскуряков в июле месяце 1935 в процессе следствия положил передо мной на столе объёмистую папку с надписую „Дело Миколы Бажана- «Украинская военная организация» и тут же начал допрашивать меня о Бажане и читать мне клеветнические показания на Бажана других репрессированных лиц».

От від такої теки з брехливих показами своїх кращих друзів Пилипенка та Филиповича й зламався Марко. Через 20 діб тортур він написав: «Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вёл себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил ещё раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая...». Він слухняно пише те, що диктує йому слідчий Бондаренко. Рильського та Бажана врятувало особисте звернення Хрущова до Сталіна. Керівником контрреволюційної організації визнали Миколу Зерова, а його помічниками – А. Лебедя, Пилипенка,
П. Филиповича, М. Вороного й Л. Митькевича.

Військовий трибунал Київського округу на закритому судовому засіданні 1-4.02.1936 засудив Марка Вороного до 8 років виправно-трудових таборів. Перший лист до матері він написав з пересильного табору Кемі: «Ріднесенька моя! Я ще досі на Морсплаві - біля самого Білого моря. Крига розстала й погода така тепла, що ми на рожевому карельському камінні приймаємо сонячні ванни...» Він молить помиритись з батьком і приїхати разом на побачення. Просить вислати зошити й блокноти для віршів, сімейні фото, конверти та поштові картки. Прохає взнати в Москві адреси інститутів, в яких він мав би право вчитись заочно…

У червні він пише вже з Соловецького острова: «Зеленіють берези.. Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон по вихідним. Працюю я до цього часу на ріллі: саджав буряки та полов моркву та ріпу... Не писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць...» Знову передає вітання Чернігівській рідні й просить прислати олівці та підручники англійської та французької мови та латині... Шле свій портрет. Потім листи стають все рідшими, зате місткішими. Усе більше туга за Батьківщиною: «Живеться ні добре, ні погано – сплю в теплі, не голодую. Життя таке рівне, день в день, що зовсім втрачаєш лік часу і від цього така туга! А якщо згадую про Вас, то зовсім стає погано... Ріднесенька моя, так би хотілось, щоб все це швидше проходило, та дні біжать швидко, а роки тягнуться довго. Подумаєш про майбутнє – і тривожно робиться – коли доведеться повернутись додому всі давним-давно знімуться зі своїх міст і будеш усім чужий...»

Останні листи він вимушений писати вже російською. Він пише у липні 1937: «...Я понемногу занимаюсь английским языком и стараюсь побольше читать. Теперь, когда пришло лето, ещё больше тянет домой на юг. На днях я получил посылку от отца, а в начале месяца получил и деньги... Единственное, что я прошу тебя выслать – это карточки. Снимись и пришли мне свою большую, хорошую карточку, я вставлю её в рамочку под стекло и повешу над моей койкой. Ты мне пишешь большие хорошие письма, и я не могу представить себе, как бы я здесь существовал без них... мне остаётся только сесть у моря – ждать погоды. Отчего ж не ждать. Будто воды наши годы станут прибывать, поразвеет пыл горячий, проминут года, и под камень, под лежачий потечёт вода… Мамуся, как здоровье дяди Феди, как окончилась у тёти Жени операция, как дела у её Ирочки и Евгения? Приехала ли Муся, что пишет Талюся? Я тебя очень люблю потому, что мама единственный человек в нашей жизни, а остальные для нас только люди…». Це був його останній лист.

Далі був присуд особливої трійки УНКВД Ленінградської області від 9.10.1937 на 134 українських буржуазних націоналістів, засуджених на різні терміни, у тому числі і на Вороного Марка Миколайовича, 1904 р. н. українця, гр. СРСР, дворянина Ур. м. Чернігова, службовця, освіта вища, літератора-журналіста, служив добровольцем – рядовим в білій армії Денікіна. Останнє місце служби – член Спілки письменників у Києві. – Присудом Військтрибуналу КВО 1-4.2.36 до п/волі на 8 років – РОЗСТРІЛЯТИ!

Через рік так само розстріляли і батька – Миколу Вороного.

Ключові слова:

Немає коментарів

Схожі статті:

«Сьогодні Україна та світ відзначають»: інформаційний щоденник Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки «Сьогодні Україна та світ відзначають»: інформаційний щоденник Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки Опубліковано: П`ятниця, 18 березня 2016 18.03  – 112 років від дня народження Марка Миколайовича Вороного (1904-1937). Марко́ Микола́йович Ворони́й  (5 (18) березня 1904, Чернігів — †3 листопада 1937, ур. Сандармох,   Карелія) — український поет, перекладач, дитячий поет. Жертва сталінського терору. Життєпис Народився в сім'ї відомого...

Переглядів: 81 Коментарів: 0

Науково-педагогічна бібліотека - освітянам

Відкрито книжкову виставку, присвячену Олександру Барвінському Відкрито книжкову виставку, присвячену Олександру Барвінському Опубліковано: Понеділок, 29 травня 2017 До 170-ти річчя від дня народження Барвінського Олександра Григоровича (1847), українського історика, педагога  у приміщенні Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки представлено книжкову виставку: «Олександр з сузір'я Барвінських…» (експонується з 29 травня до 18 червня в приміщенні абонементу). Довідка Олександр...

Переглядів: 9 Коментарів: 0

Науково-педагогічна бібліотека - освітянам
Анонси
Календар подій


Дитячий форум – 2017
01 - 04 Червня 2017

Дитячий форум – 2017

Опубліковано: П`ятниця, 26 травня 2017



Всі анонси


Актуально
Спеціальні новини

 

Діти учасників АТО Самбірщини відвідали відкриті тренуваннях з боксу

З метою суспільної та соціальної підтримки сімей воїнів АТО та Героїв Небесної Сотні, пропаганди спорту та здорового способу життя у м. Самборі упродовж минулого тижня в місцевому боксерському залі «Рукавичка» відбулися відкриті...


Актуально
Спеціальні новини


Ми у Facebook
Ми у Facebook