Період публікації:

від

до

Категорія:

Юрій Мокрицький: «Мене побачили і в сьомому класі запросили в спортінтернат»

Опубліковано: Вівторок, 05 вересня 2017 

min
max

30 років тому в Канаді юнацька збірна СРСР, наполовину складена з українців, виграла чемпіонат світу. Сьогодні ми поговоримо про золотий турнір з одним із наших представників у складі тієї дивовижної команди, а потім блискучим захисником львівських Карпат і низки інших клубів, вихованцем Львівського училища фізичної культури (тоді Львівського спортінтернату) Юрієм Мокрицьким.

«За срібло на Євро заробили по пару копійок»

— Юрію Ярославовичу, цікаво, 25 липня хтось нагадав про ювілей перемоги в Канаді?

— Сам згадав.

— Дехто вважає, що спогадами жити не варто. Але ж радісні події приємно прокрутити в пам’яті?

— Звісно приємно, та ще й такі події. Щороку згадую.

— Логічніше, напевне, буде розпочати з 1985 року. Саме тоді, як згадував тренер Піскарьов, після фінальної пульки всесоюзного турніру Юність у Нальчику було відібрано 22 кандидати до юнацької збірної Союзу. Ви були в тому списку?

— Я приєднався пізніше. Там був захисник із Грузії, потім він був на турнірі і не підійшов, і взяли мене. Вперше поїхав на збори в Грузію, а потім — перший турнір Гранаткіна. І з того часу вже до кінця був.

— Ті кандидати й стали основою команди, що дійшла до фіналу юнацького чемпіонату Європи-1987, який проходив у Франції за два місяці до канадського мундіалю. Ви справді були такими сильними на континенті, чи все ж не обійшлося без фарту?

— Ми дуже хотіли виграти. Звісно, було тяжко, але намагалися. З тієї збірної потім всі зірки вийшли. Команда — дуже дружня, хоча були й грузини, і азербайджанці, але більшість хлопців з України. Беженар, Нікіфоров, Мущинка — всі дуже хороші.

— Який з поєдинків Євро для вас, центрального захисника, виявився найважчим?

— Фінальний, що ми з італійцями грали. Важко було, але ми на рівних були.

— Зіграти фінал в Парижі і програти. 0:1, трагедія. Плакали?

— Було неприємно. Але зіграли гідно. Прикро, що один момент і нам забили.

Хоча ставилося завдання вийти на чемпіонат світу, і вже як ми півфінал зіграли, було ясно, що потрапимо на світову першість.

— Згодом в італійців відібрали чемпіонство, бо за них грав футболіст Роберто Сеччі, який не мав права. Що там сталося з ним?

— Нам про це сказали вже через півроку. Нічого нам не давали, ніякого золота. Але сказали, що там декілька людей було.

— Як було оцінено срібло керівництвом збірної, Федерації СРСР?

— Оцінили дуже схвально, вони навіть не думали, що ми так далеко зайдемо. Виходило, що пару копійок давали за успіх, ми виграли в півфіналі, і вони дали грошей.

— Як відновлювалися після Євро, адже вже через місяць розпочинався чемпіонат світу?

— У нас лікар гарний був. Ми приїхали в Москву, мали поїхати на тиждень додому, і потім на тренувальну базу в Грузію. І Піскарьову сказали: ніяких навантажень, тільки басейн і легесенькі тренування. Зовсім нічого не робили, бо лікар попередив Піскарьова, що ми не витримаємо навантажень, і той його послухав.

— У тій збірній зібралися юнаки з усього СРСР, представники таких різних футбольних шкіл — Динамо, Торпедо, Карпати, Нефтчі, Динамо (Сухумі), Чорноморець, Ротор. Як вдалося тренеру об’єднати такі різні ігрові стилі?

— Він все робив для того, щоб ми були дружні. Раніше на тренуваннях всі слухали тренера і роти відкривали. Зараз у 17 років думають, що все вміють. А раніше всі слухали і на полі це виконували. У нас тренування по 40—50 хвилин були, але ми виходили і не було великих пауз, знали, що і як маємо робити, дисципліна гарна. Навантаження були такі, що нинішні півторагодинні заміняють.

— Ви якось сказали: «Тактику використовували спартаківську, а фізичну складову запозичили в київського Динамо». Тобто, Піскарьов намагався всім прищепити короткий пас і стіночки?

— Він сам із Спартаку, технічний футбол. А у нас на Україні завжди фізично здорові були футболісти, готували нормально. Додавалася техніка, так, спартаківські стіночки, знайшли спільну мову і все було добре.

— Ви були впевнені, що потрапите до складу? Вас із Беженаром награвали, як основних центральних захисників?

— Як тільки я прийшов, мене поставили с Бежиком. З одного боку Асадов грав, з другого — Юра Мороз. Так ми четверо весь час і грали. Кожен матч, всі збори разом.

«Навіть фото є, де мені Пеле руку тисне»

— Розкажіть про подорож до Канади, дісталися без пригод?

— Без проблем. Поїхали з нами люди, щоб ми не повтікали. Мешкали в готелі, грали, тренувалися і нікуди не ходили.

— Груповий турнір грали в містечку Сент-Джон. Це як наш райцентр, тільки там охайно і чисто?

— Так, маленьке містечко. В одному комплексі чотири команди жили.

— Ваш партнер Олег Матвєєв розповідав, що без дозволу вас в місто не випускали? А з тренерами ходили по магазинам? Жувальні гумки, пепсі-кола, цукерки?

— У нас такого не було, тоді навіть і не думали про таке. Тільки тренування. Кола є. Але по магазинам ми не ходили, та й не можна було, адже, головне, щоб всі назад приїхали.

— На батьківщині хокею глядачі розбиралися у футбольних тонкощах?

— Розбиралися, там багато українців, приходили на ігри, дивилися. Дуже було приємно, коли стільки українців за нас вболівало на матчах.

— У першому з них ви зіграли внічию з нігерійцями. Ще не адаптувалися, чи африканці реально були сильними?

— Ми вигравали, але в кінці пропустили: з 30-ти метрів хлопець влучив у ворота. А в цілому нормально було. То у фіналі вже в останні 15 хвилин нам тяжко було, нас трохи возили, а в першому матчі з Нігерією нормально все було.

— Матвєєв згадував, що просто рахунок з мексиканцями такий вийшов — 7:0, а насправді «банда в них була хороша». Розкажіть про свої враження.

— Просто ми на полі знали, що робити і куди бігти. А коли в центрі поля почали кружити Мущинка, Нікіфоров, то суперник не знав, куди бігти.

— Болівію також упевнено здолали — 4:2. Еччеверія насправді був найталановитішим молодим гравцем Південної Америки на той час? Вам сподобався?

— Я тоді навіть не помітив того. Нам просто сказали, що треба їх обіграти. Тренери щось розповідали, але ми не звертали увагу.

— У чвертьфіналі ви грали проти Франції, пройшли її — 3:2. Що, й Емануель Петі не запам’явся?

— Навіть не знаю... Французи виглядали на голову сильніше тої Мексики, вони потужні були і нам довелося дуже тяжко з ними.

— Матвєєв про Кот-д’Івуар запам’ятав тільки, що вони всі чорні. А вам що згадується після перемоги у півфіналі — 5:1?

— Повторилася ситуація, що й з Мексикою. Вони пропустили і попливли. Перший тайм ще сяк-так трималися, а у другому вже розплилися.

— Перед фіналом ви відчували, що цього разу обіграєте нігерійців?

— Всі хотіли, налаштувалися, але тренери казали, що буде тяжко. Відчували, дуже хотілося, і то зробили.

— Із 15-ти тисяч на трибунах, скільки вболівало за збірну СРСР?

— В Торонто такий стадіон, там дві трибуни. То з однієї сторони українці сиділи, з іншої африканці (сміється).

— Вдруге на цьому чемпіонаті ви не перемогли. Чому?

— Була 12-та година, спека, тяжко грати. Напередодні випав сильний дощ, а потім почало парити. Два тайми бігали, а потім у додатковий голова паморочилася.

— Штатну п’ятірку пенальтистів на тренуваннях обирали?

— Так, ми били, я бив. А у фіналі так вийшло, що вдарив в кут, але воротар вгадав.

— Характер у команді виявився чоловічий: попри промахи лідерів — ваш і Мірджалола Касимова, ви все ж перемогли. Бійці?

— Я не забив, а якби забив, вже був би кінець. Добре, що Нікіфоров не бив як я, в кут, а підійшов і з усієї сили по центру воріт дав.

— Ви дуже засмутилися, коли воротар взяв ваш удар?

— Звісно засмутився! Могли вже вигравати, адже Матвеев там забив, Бежик забив...

— Президент ФІФА Жоао Авеланж тис руку переможцям, а потім Пеле. Ви поручкалися з Королем футболу?

— Так, у мене і фотографія є. Потім нагородження були після гри, також вони були. Звісно приємно.

— Після фінального матчу вас, українців, запросили в ресторан представники діаспори. Зараз це нормально виглядає. А тоді дивно було?

— Запросили. А нас в автобус запхали, в готель відвезли і закрили. Та ми домовилися, і увечері за нами машини приїхали, і ми, українці, поїхали.

— До речі, інші збірники не образилися на вас? Узбеки, росіяни?

— А вони самі не хотіли. Там нас поїхало шестеро людей, інші боялися просто. А хто не боявся, той і поїхав.

— Ви згадували, що столи ломилися від їжі. Чим пригощала діаспора — борщ, пампушки, сало?

— Було що хочеш, столи справді ломилися, ми приїхали на декілька годин, а потім нас назад відвезли.

— Спонсори й організатори надарували вам подарунків — м’ячі, відеокамери, а Федерація футболу СРСР все відібрала?

— Так, все відібрали. Все саме нам подарували, а вони собі забрали. Пообіцяли: «Приїдете, і ми вам віддамо, одержите машини», понаросказували такого, а приїхали і нічого, все забули. Камери такі маленькі давали, яких ми й не бачили, але їх пороздавали командам вищої ліги, м’ячі — для радянської збірної.

— Та найціннішим канадським сувеніром були значки «Майстер спорту СРСР»? Пишалися ним потім?

— Так. Звісно пишався, грав в СКА-Карпати, так мені 10 рублів до зарплатні додавали за звання. У 16 років почесно стати майстром спорту.

— Одягали значок на випускний? Адже ви ще у школі навчалися, коли стали чемпіоном світу?

— Так, ще вчився, але не вдягав. Медаль нікому не показував. Розповідали, що там грузинів, азербайджанців мери їхніх міст на руках носили, а я приїхав до Львова, тато й мама зустріли, поїхали додому. І все.

«Замість Спартака пішов до армії»

— Нещодавно у Львові була зустріч випускників УФК, Мущинка був, інші. А ви не приїхали. Чому?

— Я навіть не знав, коли то було. Мені казали, але з голови вилетіло.

— Пане Юрію, ви народилися у Рава-Руській, вас там знайшов тренер львівської ДЮСШ-4 Богдан Грещак?

— Я мешкав у Львові, і в 5 класі побачив вивіску, що набирають хлопців грати у футболі. Я пішов і так познайомився з Грещаком.

— А як потрапили до УФК?

— Грав за ДЮСШ на турнірах, мене побачили і в сьомому класі запросили в спортінтернат. Там гарний колектив був: і хлопці, і тренери були хороші. Виграли чемпіонат Союзу серед спортінтернатів, чемпіонат України.

— Лев Броварський — то легенда. Що вам найбільше сподобалося в роботі з ним? Суворий дядько був до молодих підопічних?

— Легенда, і всі слухали його уважно, а він показував і підказував. Його любили. Гарна людина була.

— В училищі ви познайомилися і з Ярославом Луцишиним, який допомагав Піскарьову в збірній СРСР. Як складалися ваші стосунки?

— Також добре все було. Луцишин зі Львова, і ми львівські у збірній працювали добре, щоб не думали, що по блату прийшли.

— Закінчивши училище ви мали змогу перейти до московського Спартака, та мріяли виступати за Карпати? Тобто, ви, а не Віктор Онопко могли стати лідером захисту червоно-білих?

— Бесков запрошував у Спартак, але я патріот і поїхав грати в СКА-Карпати.

— Але ж до Карпат ви потрапили не відразу: чемпіона світу забрали до армії? Все було: кирзачі, присяга, казарма?

— Так, у СКА був два роки в армії. Присягу приймав, але в казармі не був. Коли армія закінчилася, президент Карпат Мікльош запросив в офіс, ми побалакали і я задоволений підписав контракт.

— Багатьох гравців ви знали ще з часів спортінтернату — Чижевський, Забранський, Шаран. Забранський з Шараном — друзі, ще й куми. Ви з ким товаришували ось так — з дитинства до сьогодні?

— З усіма товаришував у футболі, і так — з Чижевським, Стронцицьким, Покладком, Вовчуком.

— Часи, проведені у Карпатах, найкращі у кар’єрі?

— Так, найкращі. Ми знали, що у нас вболівальники такі специфічні, можуть кричати «вівці», якщо програємо, а виграємо, то на руках будуть носити. Всі тебе знають.

Нас ніякий Шахтар, Дніпро, Чорноморець не могли у Львові обіграти, ось тільки з Динамо грали внічию, або програвали. А інші сильні команди не могли у нас виграти.

«Маркевич вмовив поїхати до Маккабі»

— Згадайте перші незалежні чемпіонати, Маркевич — тренер, фінал Кубку-1993. Ви молоді, все було прекрасно?

— Був гарний тренер, нас згуртував, підказував. Маркевич тонкий психолог і тренер, десь підказати, там прикрикнути. Гарний колектив був і думаю непогано грали, краще, ніж зараз.

— Розкажіть про закордонне відрядження до Ізраїлю. Адже ви не хотіли їхати до Маккабі (Іроні)?

— Не хотів, та приїхали тренер і президент, і після гри з Києвом Богданович каже, що на рік хочуть забрати мене. Я відповів, що не хочу, а він продовжує: «Юра, слухай мене старшого, тобі краще буде». Я й послухав, зробив там операцію на очі своєму синові, там гарні вболівальники, приємно ходити по магазинам, базарам спокійно. Граєш у футбол, всі тебе люблять.

— Що згадується із подальшої кар’єри в позитивних тонах? А де було не дуже радісно грати?

— Не дуже з Полтавою розійшовся. Прийшов Коньков, а я там уже рік був, і привіз захисника з собою. Сказав: «Юра, я тебе поважаю, але ти розумієш, я взяв людину, давай ми тобі знайдемо щось». І поїхав я в Левськи, уже мав підписати контракт, але приїхав віце-президент Ворскли. Болгари мали перевести гроші за мене на рахунок клубу, а він хотів на руки взяти. Ті сказали, готівкою не можна у них, відмовилися. І я виходить за два дні з речами, з сім’єю мав їхати назад.

Приїхав у Львів, потім поїхав у Полтаву, Конькову все розповів. Він очі квадратні зробив, пішов розповів президенту, і потім того віце-президента не стало, його вигнали. Але команда вже почала грати. Півроку я сидів вдома, щоб це все закінчилося.

Перед тим були Сочі, там було добре, грав. Потім хоч і травму отримав, але все рівно було добре. Приємно в Олександрії було, маленьке містечко, вперше приїхав і здивувався: у нас у Львівській області немає таких містечок. Там багато наших львівських хлопців було, ми грали в першій лізі, вийшли у вищу лігу, грали там, було приємно.

«Можливо, дарма відмовив Бескову?»

— Пане Юрію, ось ви ходите в неділю до церкви як і належить кожному православному християнину, чи ви дуже богомільна, релігійна людина?

— Вірю в Бога. На всі свята, і так щотижня ходжу.

— Зараз перед виходом на поле чи після забитого голу футболісти то хрестяться, то руки театрально зводять до неба, щось бурмочуть. Ви у радянські часи такого собі не могли дозволити, тим більш, у формі з написом СССР. Молилися у роздягальні?

— Не міг, але у Львові завжди ходив з мамою і татом до храму, на всі свята. У школах забороняли, то ми в село їздили, і ходили до церкви завжди.

— До речі, про форму. Ви розповідали, як після критики тренера жбурнули футболку збірної на підлогу. Такий запальний були в юності?

— Так, то якраз було, коли на турнірі Гранаткіна грали. Проти мене троє вийшло і пішла передача: я дотягувався, але й воротар побіг і не крикнув, я й зрізав  м’яч у ворота.

Піскарьов почав кричати, але тільки на мене, я й кинув футболку. І десь тижнів через два мене не викликали на турнір, взяли грузина. Профілактику мені таку зробили. Та після того турніру вже мене викликали.

— А ще про якісь молодечі вчинки розкажете? Про які потім шкодували?

— Думаю, дарма не пішов до Бескова у Спартак. Тоді старі спартаківці закінчували — Гаврилов, Хідіятуллін, підпускали молодих — Шалімова, Карпіна, і мене кликали, та я не поїхав. Можливо було б і краще, якби поїхав.

— У молодому віці чимало спокус — спиртне, дівчата, цигарки. Вам вдавалося встояти?

— У нас такого не було. Я рано одружився, в мене були діти і ми тут в Карпатах після матчів завжди з родинами сиділи, виїздили на природу. Ми не такі гроші отримували, як зараз отримують.

— Нинішня молодь менше думає про футбол, і не така фанатично віддана йому, як у ваші часи?

— Гадаю, так. Тут все гроші, як вони грають. Як можна у Львові програвати і потім ходити містом, сидіти десь?!. Ми грали із Чорноморцем, програємо перший тайм 1:3, то весь стадіон, 25 тисяч, кричав: «Вівці!». А після перемоги вже на руках виносили. Зараз вже зовсім інший час.

— Вам би хотілося попрацювати з молоддю, передати свій досвід?

— Звісно хотілося, просив і телефонував Дячуку-Ставицькому два, три роки тому. Але вийшло так, що він сказав, що ті, хто при Димінському не грали, не можуть потрапити.

— Якщо не секрет, чим ви займаєтеся зараз — бізнес, сад-город як Павлов, чи просто байдикуєте?

— Зараз працюю в одній організації не по футболу. Хотілося по футболу, просився але не виходить нічого.

 

За матеріалами:  www.goldtalant.com.ua

Ключові слова:

Немає коментарів

Схожі статті:

Роман Гладиш – переможець «Паневежису-2017» з велоперегонів на треку Роман Гладиш – переможець «Паневежису-2017» з велоперегонів на треку Опубліковано: П`ятниця, 08 вересня 2017 У м. Паневежисі (Литва) 2-3 вересня 2017р. відбулися міжнародні велотрекові перегони «Паневежис-2017». В омніумі (велосипедне багатоборство) переможцем «Паневежису-2017» став вихованець Львівського училища фізичної культури Роман Гладиш (вип.2016р.). Окрім того, Роман (на фото) посів ІІ місце у...

Переглядів: 71 Коментарів: 0

Заклади обласного підпорядкування

Новий сезон «Галичанка» розпочала з перемоги у Суперкубку Новий сезон «Галичанка» розпочала з перемоги у Суперкубку Опубліковано: П`ятниця, 08 вересня 2017 5 вересня 2017р. у львівському палаці спорту «Галичина» матчем за Суперкубок України стартував новий сезон у вітчизняному жіночому гандболі. У принциповому поєдинку зійшлися чемпіон України львівська «Галичанка» та третя команда української суперліги херсонська «Дніпрянка». Боротьби, однак, не...

Переглядів: 64 Коментарів: 0

Заклади обласного підпорядкування
Анонси
Календар подій

Всеукраїнський фестиваль інновацій
27 - 29 вересня 2017

Всеукраїнський фестиваль інновацій

Опубліковано: Четвер, 20 квітня 2017


Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе»
05 жовтня 2017

Всеукраїнські Сковородинські навчання «Пізнай себе»

Опубліковано: Понеділок, 12 Червня 2017


Міжнародні виставки «Інноватика в сучасній освіті» та «World Edu»
24 - 26 жовтня 2017

Міжнародні виставки «Інноватика в сучасній освіті» та «World Edu»

Опубліковано: Понеділок, 29 травня 2017


Всі анонси


Актуально
Спеціальні новини

 

Для сімей учасників АТО та Героїв Небесної Сотні влаштують благодійне дійство «Україна – це ми!»

24 серпня, з нагоди Дня незалежності України, в Музеї народної архітектури та побуту відбудеться масштабна акція, що організовують спільно Благодійне товариство «Мій тато захищає Україну» та Музей народної архітектури за...


Актуально
Спеціальні новини


Ми у Facebook
Ми у Facebook